Саморобні автомобілі колись були предметом загального захоплення, і це легко пояснювалося умовами того часу. Але при тому ентузіасти “Самавто” справді спроможні були на технічні дива. “Авто 24” підняв старі архіви і відібрав кілька унікальних аматорських рішень.
Самостійне конструювання автомобілів в радянські часи мало дві сторони. З одного боку, для громадян це була можливість отримати автомобіль такого типу, якого не випускала промисловість, затиснута в рамки планової економіки. А з іншого, для талановитих інженерів це була змога реалізувати найсміливіші конструкторські ідеї. І якщо зовнішністю більшість саморобок були, як то кажуть, “на любителя”, то в технічному плані траплялись справжні перлини.
Саморобні автомобілі у ХХ ст. для технічно грамотних громадян були можливістю для самовираження. В одному авто – кілька суперідей.
Читайте також: Нову колекцію саморобних авто показали в Дніпрі
М’який передок. “Олімпія” Є.Чаплинського (1986 р.)
Автомобіль, який не боїться легких зіткнень. Передня частина кузова в нього має встановлену на чотирьох амортизаторах раму. Ці демпфери поглинають силу удару. Зовні конструкція вдало прикрита гумовим ”чохлом”, якому вдалося надати вельми естетичну форму.
Система була цілком робоча: під час великих демонстраційних пробігів у 1980-х автор демонстрував по кілька разів це щодня перед очима тисяч глядачів. Після удару в інший автомобіль зім’ятий передок розпрямлявся без будь-яких слідів.
Автор стверджує, що його “м’який” передок витримує удар на швидкості до 45 км/год. Схоже на правду.
Не думаємо, що в захваті від такої конструкції були б страхові компанії, хоча масового поширення вона не набула не через це, а через складнощі з реалізацією передка різних форм. Та й розраховувати кузов з таким “бампером” на стійкість до більш сильних зіткнень було б набагато складніше.
Універсальні двері. “Олімпія” Є. Чаплинського (1986 р.)
На цьому ж купе “Олімпія” автор втілив ще одну новаторську ідею. Двері мають особливу систему навіски, завдяки якій їх можна відкривати за ходом, проти ходу або просто зняти зовсім – наприклад, для завантаження громіздкого багажу. Водій чи пасажир має лише потягнути або за одну, або за іншу ручку.
Багатофункціональні двері: стрижні 2, які є віссю навісів дверей, одночасно є їхнім замком – функція залежить від того, за яку з ручок 6 потягнув водій.
Конструкція нескладна і складається лише з кількох елементарно простих деталей. За свій замок-завісу автор отримав авторське свідоцтво (патент). Поширення ця система не набула, певно, через відсутність великого запиту від споживачів, але сама по собі ідея інженерно красива.
Крокуючі колеса. Аеромобіль Є. Михайлова (1983 р.)
Автор дуже незвичайного автомобіля з аероприводом наділив його унікальною підвіскою, яка дозволяє колесам виконувати кілька важливих для амфібії трюків. Машина стоїть на чотирьох “ногах”, які складаються з важелів і стійки з гідроприводом. Коли водій зі свого місця активує гідравліку, колеса можна підняти вгору, щоб вони не заважали апарату глісувати поверхнею води.
Корпус аеромобіля шкільний вчитель Є. Михайлов зробив з двох кабін ГАЗ-51. Але головна фішка його амфібії – у конструкції підвіски коліс.
А для подолання важких для аеромобіля перешкод, наприклад, повалених стовбурів дерев або великого каміння, колеса навчили крокувати. Кінематика підйому коліс на важелях розрахована таким чином, що колесо одночасно зміщується не лише вгору, а й вперед. Таким чином, “закинувши” колесо вперед через перешкоду, його можна опустити за нею і загальмувавши його, просувати вперед вже інші колеса, підтягуючи всю машину вперед.
Читайте також: Саморобна амфібія з Кривого Рогу: трансформер “Кадомобіль”
Зазвичай водій використовує колеса попарно – ліве переднє+праве заднє і навпаки, через що машина при крокуванні гойдається. В такий спосіб аеромобіль переступає, наприклад, колоду завтовшки 25 см, а головне, що таким чином він може буквально вийти з багнюки, в якій засів.
Аеромобіль не має приводу на колеса, вперед його штовхає повітряний гвинт. Схема має мінуси, натомість машина їде будь-якою поверхнею.
При цьому колеса мають гальма, а передні ще й повертаються вліво-вправо від керма – і все це теж за допомогою гідравліки. Унікальність підвіски підтверджена авторським свідоцтвом.
Трансмісія-варіатор. “Весна” В. Миронова (1980 р.)
Так, автоматичну трансмісію за тих часів теж можна було зробити власними руками. В приводі задніх коліс використовувалися паси від зернозбирального комбайна і саморобні шківи, в тому числі розсувні. Це був різновид сучасного варіатора, а на той час подібний використовувався лише на автомобілях марки DAF.
Саморобний автомобіль з саморобною автоматичною трансмісією-варіатором. Машини з “автоматами” не продавали в радянських магазинах.
Невідомо, чи знав про голландський аналог автор “Весни” диригент за професією, але від іномарочного варіанту його схема вигідно відрізнялася простотою і відповідно, вартістю. Цікаво, що власний автомобіль Володимир почав будувати, просто щоб переконатися, що його схема робоча. Тому на дизайн автор не витрачав особливих зусиль. Між тим, машина вийшла вдалою, достатньо динамічною, і використовувалася конструктором за призначенням.
Сухі роз’єми гідравліки. “Тритон” Д. Кудрячкова (1982 р.)
Унікальна конструкція – швидкісний глісуючий катер, спроможний пересуватися також як автомобіль. Швидкість на асфальті – 100 км/год, на воді – 60 км/год. Щоб колеса не заважали плавати, їх зробили підйомними. А щоб зберегти при цьому привод гальм, довелося винайти особливий вузол – сухі роз’єми гідроприводу. Один рух – і магістраль роз’єднана, ще один – з’єднана знову, причому прокачувати систему не треба. “Сухий” замок являє собою дві напівсфери з донцями із гумових мембран, які передають тиск одна на одну в той чи в інший бік. Коли напівсфери роз’єму роз’єднані, гальмівна рідина залишається в кожному з контурів, не витікаючи.
Щоб побудувати швидкісний катер-амфібію, автор створив не один оригінальний вузол. “Сухий” роз’єм гідравліки отримав авторське свідоцтво
В принципі, вузол міг би знайти використання будь-де, у тому числі й на армійській техніці – а можливо, і знайшов. До речі, за родом діяльності автор проекту – музикант, служив в театрі.
Коли показані вище автомобілі були на хвалі популярності, у пресі не раз порушували питання: коли нарешті такі чудові конструкції почнуть використовувати серійні автозаводи? Час показав, що відповідь на це питання проста – ніколи. Не тому, що промисловість не змогла, а найчастіше через певну консервативність світового автопрому. А ще тому, що при масовому виробництві в таких ноу-хау не було сенсу.
Читайте також: ”Фантомас” і “Балтика” – історія однієї саморобки