Про головне автомобільне пальне ХХ століття можна написати окремий історичний трактат. Але сьогодні ми пригадаємо дещо незвичне з історії наших батьків і дідів. Можливо, це дозволить нам дивитися на наш автомобільний світ іншими очима.
Ностальгійні спогади про часи, коли літр бензину коштував дешевше за літр газованої води (чи молока), певно, не залишать водійській світ ніколи. Але окрім ціни, з пальним було багато інших “приколів”.
Черги на радянських АЗС утворювалися нечасто, адже приватних машин було небагато, та й мало хто їздив на них щодня
Таке було, але не щодня і не усюди. Водії державних автопідприємств для збільшення зарплатні приписували собі ходки, тони перевезених вантажів і кілометри пробігу. Відповідно на кожну машину списували більшу кількість бензину, і водії змушені були його отримувати. Але ж продавати залишки та звільнити баки під нову порцію пального шофери іноді не встигали (возити з собою каністри було незручно) – і тому доводилося терміново зливати бензин будь-де, найчастіше – у першій-ліпшій лісосмузі край дороги.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Лючок бензобака: справа, зліва, в центрі – чому так зроблено
Так, причому отрутою смертельно небезпечною. Йшлося про етильований бензин, в який для підвищення антидетонаційних якостей додавали присадку з небезпечним для здоров’я тетраетилсвинцем (ТЕС). Масово палива із вмістом ТЕС почали появлятися у 1950 – 1960-х роках, і попередження про їхню небезпеку були особливо наполегливими саме у перший період.
Паливні баки, бензоколонки та цілі АЗС прикрашали написи “Етил – отрута”. Чесно кажучи, сучасні бензини, хоча і не містять етилу, теж мало корисні для організму. Але справа у тому, що у радянський період велика частина споживачів переливала бензин за допомогою шлангу – тобто засмоктуючи паливо ротом. І навіть якщо досвідчений водій не сьорбав при цьому бензину, то етилові пари точно вдихав.
Вимогливий до якості бензину транспорт з’явився на початку 1970-х, з появою “Москвича-412” та “Жигулів”.
Підфарбований з певною метою бензин – не диво. В СРСР фарбували етильовані бензини, щоб можна було відрізнити їх від неетильованого. Наприклад, згідно ГОСТ-2084-67 А-66 був оранжевим, А-76 – зеленим, АІ-93 – синім, АІ-98 – жовтим. Марки А-72 та “Екстра” за цим ГОСТом не мали кольору, оскільки не містили тетраетилсвинцю. Ще одна причина запровадження кольорових палив, певно, полягала у тому, що велика частина паливного обігу у країні була поза бензоколонками – шляхом переливань з каністри у каністру, коли ідентичність сорту було легко втратити.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Знижуемо витрати на бензин: 7 причин для встановлення ГБО
Уявіть собі, у певні періоди (на межі 1960–70-х та на початку 1980-х) для заправки бака водій приватного автомобіля спочатку мусив їхати до продовольчого магазину. У гастрономі він купував так звані талони ринкового фонду – на відповідну кількість літрів відповідного сорту. І потім вже за цими талонами його отоварювали пальним на АЗС. Зауважимо, що підприємства, які тоді всі були державними, заправляли свої машини виключно за талонами. Це було зроблено не через дефіцит, а для запобігання зловживанням. На великих АТП були свої заправки.
Державні авто заправлялися на АЗС за талонами (на фото), а для “приватників” такий спосіб заправки запроваджувався лише в певні періоди
Один з парадоксів тієї пори – мотоцикли, які споживали бензину більше, ніж деякі автомобілі. Так, “Запорожець” ЗАЗ-965 мав контрольну витрату пального 5,5 л/100 км, а “вухатий” – 5,9 л/100 км. При цьому мотоцикл важкого класу з коляскою К-750 споживав за паспортом 6,0 – 6,2 л/100. Уявіть, як образливо було власникам мотоциклів, які в період бензинового дефіциту в середині 1990-х отримували талони на бензин за мотоциклетною нормою – 10 літрів на місяць… На щастя, період бензинового дефіциту не був тривалим. Наголосимо, що в усіх технічних характеристиках в ту пору зазвичай йшлося про таку собі контрольну витрату палива – величину, отриману в стандартних умовах для визначення справності транспортного засобу.
Певно, наостаннє варто нагадати, що на відміну від сьогоднішніх автозаправних комплексів, автозаправки в ту пору були виключно місцем продажу пально-мастильних матеріалів, а про сервіс для водіїв і пасажирів навіть не йшлося.
Радянські АЗС не відрізнялися рівнем сервісу, але з архітектурою все було гаразд. Найекзотичніші заправки Союзу містилися у Києві (на фото); та, що на Броварському проспекті, ціла дотепер
Кількість АЗС у населених пунктах та на автотрасах по території України у минулому столітті була у три-чотири рази менше, ніж тепер. Більше було не потрібно: і кількість приватних автівок була меншою, і експлуатували їх здебільшого влітку та по вихідних. А добряча частина “приватників” заправлялася, як вище згадувалося, напряму з бензобаків державного транспорту.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що робити, щоб ще більше зекономити палива