Вітчизняні автомобілі радянського періоду можна звинувачувати у чому завгодно, але тільки не в тендітності. Для чого їх робили такими міцними?

Твердження про міцність радянських авто – не міф. Більшість порівняльних випробувань вітчизняних машин та їхніх конкурентів-однокласників, що їх проводив інститут НАМІ та автозаводи, закінчувалися однаково: кузови та підвіски іномарок розвалювалися.

Те, що кузови старих радянських авто міцніші за кузови сучасних машин, пояснюється багатьма чинниками, але цей факт незаперечний

Тріщини несучого кузова, руйнування важелів та шарнірів, поламки ресор та пружин – таким був типовий перелік дефектів, виявлених випробувачами на Дмитривському полігоні та просто на дорогах загального користування. Один з небагатьох винятків – VW Kаfer зразку 1958 р.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ТОП-5 найміцніших радянських авто

Радянські машини могли бути менш комфортними, не такими динамічними, але завжди виявлялися міцнішими за іномарки-однокласники. Чому вони були такими – чи не виходило це випадково, через брак інженерного досвіду? Звісно, ні – така була задумка конструкторів.

Погані умови експлуатації

Називати в якості причини погані дороги неправильно: асфальт тоді був не гірше, ніж нині. Але велика частина автотранспорту – в тому числі і легкового – експлуатувалася там, де шляхів у нинішньому розумінні не було – натомість були путівці, грейдери та зимники. І оскільки автомобілі розподілялися по всьому Союзу, міцними робили всі машини без винятку.

Щоправда, слід зазначити, що для Півночі були спеціальні північні модифікації вантажівок, але вони стосувалися не підсилення витривалості, а комфорту експлуатації.

Усі радянські моделі, навіть суто легкові, випробовувалися на поганих дорогах і навіть на бездоріжжі – з наступними корекціями конструкції

Великий термін служби

Соціалістична модель економіки не передбачала конкуренції на автомобільному ринку з її боротьбою за зниження собівартості машин та гонитву за модою у дизайні та конструкції. Не ставилося на перше місце швидке оновлення модельного ряду і примушення споживача до частої зміни машини. Навпаки, будь-який автомобіль проектувався на довгу службу, хай навіть за рахунок погіршення інших споживчих якостей: економічності, динаміки, актуальності дизайну.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чим “Запорожець” краще іномарок

Власне, порівняння із сьогоденням виходить іноді не на користь сучасності: в деякі періоди радянські модельні ряди оновлювалися кожні 4 – 6 років. Так чи інакше, конструктивне довголіття за законами сопромату автоматично тягнуло за собою запас фізичної міцності деталей.

Ходова частина радянських автомобілів поєднувала у собі комфортність на нерівностях і здатність витримувати великі навантаження

Ремонтопридатність

Як було сказано вище, усі радянські машини проектувалися з розрахунком на багатолітню експлуатацію. Тобто багато компонентів відразу проектувалися не одноразовими, а із можливістю заміни. Тож в усі вузли та деталі, які так чи інакше з’єднувалися із деталями-”розхідниками”, теж були закладений підвищений запас міцності. І це також впливало на витривалість автомобіля в цілому.

Пенсіонер-бунтівник у Волгограді 20 хвилин таранив “Волгою” машини на парковці місцевої мерії. 12 іномарок розбито вщент, але “Волга” залишилася на ходу

Насамкінець слід зазначити, що в історичний період аж до середини 1960-х світовий автопром в цілому тяжів до надмірної міцності конструкцій. Але радянська школа автоконструювання була у цьому питанні лідером. Недарма вітчизняні машини мали особливу популярність у європейських країнах з важкими дорожніми умовами та нерозвиненою мережею шляхів – Фінляндії, Швеції, Норвегії, Голландії тощо. Традицію створювати автомобілі із великим запасом міцності радянський автопром перетягнув в більш пізню епоху. Наприклад, Fiat-124 – Європейський автомобіль року-1967 перш ніж стати “Жигулями” отримав близько 800 вдосконалень, в першу чергу – саме у плані збільшення міцності.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Класифікація ретро-автомобілів