Чому в СРСР було вигідно бути шофером

Хлопчаки радянського періоду – і українські у тому числі – мріяли стати якщо не космонавтом, то бодай пілотом або капітаном далекого плавання. І при цьому без перебільшення мільйони юнаків охоче сідали за кермо вантажівок, автобусів і легкових машин, щоб назавжди пов’язати своє життя із дорогою.

Чому професія шофера була популярною у СРСР?

Досвідчені водії могли отримувати особисту користь від свого вантажу, і навіть молоко не виняток: з нього під час руху отримували масло

Адже претенденти на неї бачили і “принади” зимової експлуатації двигунів “на воді”, і відсутність придорожньої інфраструктури, і потребу самому ремонтувати машину.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Для чого в СРСР бензин зливали в лісосмуги

Добра зарплатня

Заробляли водії в Союзі не більше, ніж шахтарі та кваліфіковані верстатники на заводах, але не менше, ніж середньостатистичний робітник промисловості. Цифри були цілком прийнятні, тим більше, що форма оплати майже завжди дозволяла підняти з/п – завдяки сумлінній праці, економії пального, збільшенню об’ємів перевезених вантажів тощо. На багатьох підприємствах у водіїв була змога приписати собі перевезені тони і кілометри, що давало можливість отримати додаткову премію.

Можливість підкалимити

“Що везеш, те й гризеш” – така приказка побутувала у водійському середовищі. Малося на увазі, що водій вантажівки часто-густо міг поцупити дещицю від свого вантажа. Ну а якщо вантаж був низької ліквідності, то можна було підзаробити на приватних перевезеннях на замовлення громадян. Справа у тому, що в умовах відсутності приватного підприємництва у населення були певні проблеми із дрібними перевезеннями – замовити їх офіційно було важче, ніж перехопити на вулиці попутну вантажівку.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Автомобіль “Победа”: розвінчуємо міфи до 9 Травня

Аж на державному рівні проводилися кампанії боротьби з нетрудовими доходами – проти використання державного транспорту для особистого “збагачення” водіїв, але радикального результату це не давало.

Нарешті, багато хто з водіїв мав змогу продавати бензин, який без великих труднощів вдавалося зекономити.

Безкоштовний автомобіль

Радянський водій разом із записом у трудову книжку отримував у своє розпорядження казенний автомобіль. Звісно, у багатьох автопідприємствах керівництво намагалося заборонити рух машин поза маршрутом, вказаним у шляховому листі, але GPS та інших засобів контролю тоді не було, а інспекторів ДАІ на всі шляхи не вистачало. Цікаво, що при всьому цьому багато хто з професійних водіїв мав власну легкову машину.

Молоді водії радянського періоду дуже шанували потужні ЗІЛ-130 і КамАЗи – за їхню динаміку і комфортне управління

Крім того, у більшості випадків водій мав більше свободи, ніж, робітник, скажімо, на заводі. Адже у цеху людина жорстко прив’язана до керівництва та регламенту роботи підприємства – а водій після виїзду за ворота АТП почувався, як не крути, вільною людиною.

Доступність входу у професію

Стати водієм у Союзі було дуже просто. Права “професійної” категорії С були тоді в багатьох чоловіків. “Корочки” можна було отримати: у професійно-технічному училищі (навчання 1 – 2 роки, виплачувалася стипендія), в автошколі ДТСААФ (навчання 6 міс., безкоштовно від військкомату), у середній школі (на уроках праці). Тому коли у молодої людини виникала потреба влаштуватися на роботу, багато хто брав свої новенькі права і йшов до найближчого автопідприємтва.

Сервісних служб для ремонту вантажівок у далекій дорозі в радянських АТП не було: зазвичай водії ремонтувалися самотужки

Цікаво, що більшість переваг професії водія збереглися і сьогодні. Принаймні, мало не кожен чоловік може сьогодні сісти за кермо таксі у рідному місті або прийняти “під командування” бус чи далекобійну фуру у Польщі чи Литві – і прогодує сім’ю. І хоча технічний прогрес вносить свої корективи, є підстави сподіватися, що численні системи безпеки, автоматичне паркування та нарешті так звані автономні автомобілі не позбавлять людство остаточно такої важливої та романтичної професії, як водій.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чому "Запорожець" краще іномарок