Як (не) продати улюблене BMW: опис авто від Владзьо

Володимир Ковцун, більш відомий широкому загалу під псевдонімом Владзьо, на своїй сторінці у Фейсбук опублікував обʼяву про продаж свого старого BMW 5 серії E34. Його опис виявився дуже душевним, повним любові до своєї машини, яка стала частиною його життя. Публікуємо цей опис з невеличкими скореннями.

До речі скільки коштує BMW X5 на аукціоні Copart

“Колись хотів купити собі якусь машину і довго не міг вибрати – всьо якесь було не то. То замала, то заслабенька, то колір не той, то вже одною ногою на металоломі…

Знайшов в сусідньому селі ту свою БМВ. Стояла в гаражі в чоловіка років 10, бо він купив і поїхав за кордон на роботу. А машину в гаражі закрив і всьо. Стояла собі і мене чекала. І коли я її вперше побачив, то вона була на вигляд, як з того відео, де знаходять в гаражі машину, а там кольору не видно – сантиметри пороху, та й всередині – боже мій милий, хоч бери і відразу зрікайся… Але коли власник запхав ключ, провернув, а вона здригнулася і завелася – і цей рохкіт мотора БМВ – це просто… Я слухав, дивився на неї, либився і витягував з кишені гроші, як змія перед факіром, який змушує її танцювати.

Два дні мив і полірував…

І посеред подвір’я стояла красуня – зелена, великі колеса, 4 фари, ніздрі, мотор, салон, спереду і ззаду, як… М-м-м-м
Від’їздила моя БМВ пятьорка…

Цей автомобіль не просто засіб пересування – це філософська категорія машин, з якими люди пережили дурноваті дев’яності, нульові, і думали, що машина більше не витримає, але німці так добре робили машини 30 років тому, що вона до сьогодні їздить. Таке враження, що мама тої машини переспала з безсмертним Горцем.

Мотор там 2.5 літра – і це не просто кусок заліза, де тарахкоче рядна шістка (беемвісти зрозуміють) – це справжнє серце, яке б’ється чітко і рівно, деколи з паузами, але завжди з характером і звуком БМВ.

Потужність цього звіра 143 кінських сили, пару з яких здохло ще в дев’яностих, але часом здається, що там живе табун биків, яких не спинити, а часом просто двоє коней, один з яких рветься вперед, а другий хоче лягти.

Це BMW 1995 року — темно-зелений седан, але якщо нагнутися, хухнути на крило і витирти рукавом, то можна побачити перламутрову красу всередині фарби, яка на сонці виграє барвами дивними. А під капотом, на пошарпаній наклейці, як на старі банкноті дойчмарки написано OXFORDGRUE – це найелегантніший колір, який коли-небуть випускало БМВ.

Здалека машина ідеальна, але якщо придивитися, то вона виглядає, як досвідчене обличчя старого сомельє: смугляве, розумне, хитре і спите благородними напоями, трохи зморшок, які не портять сувору зовнішність. Коли стоїш біля такого БМВ, то можна годинами говорити про неї, як про жінок: порівнювати, хвалити, захоплюватися, оцінювати і звичайно що любити…

До речі батько зробив для сина деревʼяний Rolls-Royce

Коробка передач там ідеальна: вічна, незламна, надійна, як старі німецькі обценьки, які залишаться на планеті разом з тараканами і щурами, коли ми зникнемо. Вона для тих, хто не боїться життя і хоче контролювати кожен кілометр механікою, а не якимись засраними автоматичними коробочками. Переключати передачі в такій машині то, як гра на акордеоні: іноді звучить бездоганно, а часом, як весілля в сільському шалаші, де половина біжить під час 7:40, а решта падає під лавки.

Салон — це окрема історія, яка продовжується довгих 30 років і яка до сьогодні актуальна. Тут поєднано велюр, пластик, резину, трохи дерева і багато любові, бо вона робилася німцями людям на все життя. Водійське сидіння має форму, яку не змогли повторити ні в одній марці машин до 2025 року. Пробували, але нічого нового і ідеальнішого не придумали. Запихали в ті крісла вже і масажери, і обдуви, щоб нічого там не підпарювалося, і підігріви, щоб ніяких циститів і гемороїв… Але те, що було зроблене тоді – то не тепер – то тоді, бо тоді – то було то, а не ото, що є тепер.

Це знамените крісло пам’ятає кожен твій рух, кожен твій біль у попереку, кожну сльозу, пролиту після розмови з колишньою, кожну голеньку дівчачу срачинку, яка там спотівша відпочивала, а підголовники ще пам’ятають запах старого доброго німецького Хюго Босса.

Пічка працює просто ідеально і вона не просто гріє, вона створює ідеальний мікроклімат: зимою — сауна, літом — пустиня. Пічка там зі встроєним інтелектом, який знає, що їхати в автомобілі в шльопанцях не можна. Треба перезутися в черевики, щоб не було опіків.

Кондиціонер звичайно що є, тобто є кнопка, яка натискається, світиться і все. Це як депутат на сесії: присутній, дивиться, вроді і розуміє, бо рот відкритий, але користі ноль, бо баран.

Глушник під животом машини має метрів 5. І в нього спеціально постійно прогорає дзюра, щоб люди на тротуарах оберталися і розліталися ворони. Від такого звуку навіть байкери зупиняються і хрестяться, бо це не шум — це маніфест.

Бортовий комп’ютер — живе своїм життям і, звичайно, ніхто не знає де він там захований, я собі думаю, він, як тромб – подорожує по всьому тілу, щоб колись все зупинити.

Пробіг в машині показує 548 000 кілометрів, але я не знаю який там вже круг. Скоріше всього там має бути цифра 2 548 000. Але це не просто цифра, це епос і роман в двох томах, це історія про те, як машина бачила більше, ніж Комаров і Бідняков разом взяті.

Попільничка – це музей, де зберігаються залишки тютюнової культури з 1995 по 2025 рік. Там і жувачки, і болтики, і шурупчики і гачки на рибу, там є презервативи, які чекають, зубочистки, які зубочистили, копійки з тризубами, есесерами і німецькі пфеніги.

Особливості комплектації визначені тим, що є кнопка «Спорт» — вона нічого не робить, але додає впевненості, що у вас ніби то нема живота і ви спрінтер. Бардачок — це тридцятирічний архівний музей, де припарковані старі квитанції, чеки, фісташки, стаканчик «за тещу», зелені цукерки з хрестиками ще від тої міліції, ну і охотнічий ніж різати ковбасу, або кидати в дерево.

Ціна такої БееМВешечки — десь від трьох тисяч доларів до двадцяти. Бо як оцінити спогади? Як оцінити моменти, коли ти сидів у машині під дощем і слухав «Roxette — The Look», а краплі на лобовому склі здавались сльозами твого внутрішнього поета? Як оцінити ту ніч, коли взяв попутно дівчину, яка їхала в Одесу до чоловіка на море, і машина вирішила заглохнути посеред дороги? Ми мали цілу ніч, щоб поговорити. А над ранком машина завелася, ми вдягнулися і поїхали. Як оцінити своє перше кохання, яке було таке неідеальне, але незабутнє. Це, як оцінити, наприклад, свою улюблену куртку яка знає про тебе все і трошки більше, бо знадвору трошки в траві, а зсередини в крові. Як оцінити стиль життя і продати його?

Також цікаво фанат зібрав 24 автомобіля з фільма "Форсаж"

І от я сиджу, дивлюсь на неї. На її фари, які куплені в оригіналі і які світять краще за любі теперішні. На колеса нові, бо в мене шлапаки мають бути або Мішеліни, або Піреллі. Дивлюся на її салон, який пахне історією і думаю: ну як її продати?

Вона ж стільки років мене обслуговувала. Стільки вкладено грошей часу і душі. Вона пам’ятає все: перший штраф, перший ремонт, який я робив сам і мало не спалив гараж. Заднє сидіння, де відбувались розмови, поцілунки, сварки, філософські дискусії, і навіть один день народження. Там плакали, сміялись, кохались і спали, коли не було сил дійти додому.

І от я мав написати оголошення, що продаю її і написав, але шкода мені її, бо ця машина — не для продажу, а для життя. Не хочу, щоб її купив якийсь їздун, поїздив і продав на запчастини… І вона пропаде десь в запчастинах на чужих машинах і на закинутих металоломах… Нехай постоїть собі в мене, нехай ще трохи поживе. Бо є речі, які не продаються. Вони просто залишаються з тобою, як вічне нагадування, того, що ти живий”…