Професія автослюсаря – один з парадоксів автомобілізації радянського формату. Не можна сказати, що всі водії любили автомеханіків, але шанувати їх доводилося. 

Як не дивно, це була малопоширена професія, оскільки СТО було навіть за тодішніми мірками обмаль, і незрівнянно мало у порівнянні із теперішніми стандартами. Слюсарів з АТП, де базувалися вантажівки та автобуси, ми зараз до уваги не беремо, оскільки це зовсім інша категорія професіоналів.

СТО для приватного транспорту в СРСР було небагато, але це були добре устатковані станції типового проекту

Особливе положення автомеханіків “легкової” спеціалізації пояснювалося двома обставинами: їхнім доступом до запчастин в умовах тотального дефіциту і нестачею підприємств автосервісу для населення. Хоча механіки бувають різні, а можливості колег значно відрізнялися в залежності від місця роботи.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: : Як вибрати хороший автосервіс для свого автомобіля

Категорії автомеханіків

СТО

Станції автосервісу, особливо ті, що відносилися до фірмових мереж ВАЗу або АЗЛК, були справжнім місцем паломництва для радянських автомобілістів. Тому що тут не лише ремонтували автомобілі (більшість автовласників тоді вміли робити це самотужки), а й мали у наявності запчастини. Відповідно, сюди їхали в першу чергу через запчастини, і в принципі багато хто готовий був заплатити і за саму деталь, і за її монтаж на машину, і “націнку” за дефіцитність. Також можна було забрати деталь із собою, щоб встановити її на машину у своєму гаражі. Але частина автовласників проходила всі кола автосервісного пекла: чергу до віконечка у столі замовлень, спілкування із комірником, випрошування запчастини, обов’язкову мийку, передачу машини у цех та її очікування.

На фото праворуч – фірмова ВАЗівська СТО №3 на вул. Героїв Оборони,4 у Києві. В 1983 р. вона стала ЗАЗівською, а сьогодні тут “Автоцентр Голосіївський”

Зрозуміло, що за таких умов працівники СТО почувалися господарями життя, хоче не завжди були варті чогось як фахівці. Це вони стали героями анекдотів про автослюсаря, запрошеного на ювілей університетського професора як почесного гостя – нарівні із докторами наук та академіками.

Таксопарки

Майстри-ремонтники автопідприємств, де базувалися таксомотори та інші легкові машини у великій кількості, котувалися серед автомобілістів в першу чергу за майстерність. Тому що запчастини тут водилися здебільшого до “Волг”, УАЗів та інших моделей “державного” класу, а не до “Москвичів”, “Жигулів” та “Запорожців”. Та й з потраплянням у ремзону казенного підприємства були проблеми (оскільки – прохідна!), тому багато хто з таких автомеханіків приймав клієнтів на дому у вільний від роботи час.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Trabant: це вам не “горбатий”

Як правило, це були висококваліфіковані та сумлінні люди, оскільки вдень вони працювали на відповідальній роботі з обслуговування державної техніки. Найчастіше до них зверталися із складними замовленнями: середній або капітальний ремонт двигуна, ремонт коробки передач, ведучого мосту.

Краще інших колег жили механіки фірмових “дилерських” СТО (тоді казали – спеціалізованих), оскільки вони найкраще забезпечувалися запчастинами

Дрібні підприємства з власним автопарком

Невеличкі підприємства, що мали кілька службових автомобілів, обов’язково мали також власний гараж для їх обслуговування. Сюди непомітно прямували автолюбителі, які терміново шукали виконавця ремонтних або сервісних робіт із певною базою – оглядовою ямою, верстатами, пресом, зйомниками, зварювальним апаратом та подібним устаткуванням. Звісно, ніякими запчастинами розжитися тут не вдавалося, але кваліфікація механіків була високою. Тому що вони самі працювали в умовах дефіциту комплектуючих, адже подібні малі підприємства забезпечувалися запчастинами за залишковим принципом і ремонтники мусили викручуватися за рахунок кмітливості та слюсарних навичок.

Дядя Вася

Строго кажучи, залучити до нашої статті гаражних умільців можна з певною натяжкою. Оскільки найчастіше вони не були сервісменами за освітою та фахом, а просто мали великий досвід обслуговування власної машини. Який використовували для заробітку, ремонтуючи машини своїх сусідів та колег. Найчастіше майстри цієї категорії бралися за нескладні роботи – ремонт підвіски, регулювання карбюратора, запалювання та клапанів.

Левова частка радянських автовласників обслуговували та ремонтували машини не на СТО, а на гаражах – силами “дяді Васі” або самотужки

Певно, о тій порі це були чи не найретельніші автомеханіки серед усіх інших, адже працювали вони для своїх знайомих, перед якими не хотіли ганьбитися халтурою. Мінусом гаражного сервісу була його нестабільність, адже “дядя Вася” міг узятися за роботу не коли потрібно клієнтові, а коли складуться сприятливі обставини: випаде вільна годинка, відпустить дружина, буде справна власна машина тощо.

Чесно сказати, і сьогодні, коли СТО розташовані мало не на кожному розі, близько половини автовласників можуть сказати, що свого, перевіреного і надійного автомеханіка у нього немає. Причини може й не ті, що півстоліття тому, але ж такий факт ще раз підкреслює, наскільки це непроста і потрібна людям робота.

ТАКОЖ ЦІКАВО: 60 років “горбатому”: звідки взявся “Запорожець”