Нинішній водій при купівлі шин має одну проблему: від наявних варіантів очі розбігаються. Але ж не так давно наші батьки та дідусі мали іншу проблему: шин просто не було в магазинах. Між, тим, якось їздили, і страшенної аварійності на шляхах неначе не було. Але ж як вони викручувалися?

Проблеми з постачанням товарів широкого вжитку за радянських часів були настільки звичним явищем, що побутував навіть спеціальний термін – дефіцит. Промисловість, розуміючи свою неспроможність задовільнити попит багатомільйонного населення, намагалася випускати товари з особливими якостями – з тривалим строком служби, з можливістю ремонтів.

Масове виробництво автомобілів в СРСР не супроводжувалося відповідним виробництвом запчастин: вони були в дефіциті

Але автомобільні шини – продукт за своєю суттю “одноразовий”, тобто не може служити вічно, як надміцний пилосос “Тайфун” або холодильник “ЗИЛ”. Із зрозумілих причин легковим шинам практично неможливо було підібрати альтернативу, тому вони були особливим головним болем автолюбителів 1960-1980-х років.

Читайте також: Що буде, якщо поставити шини навиворіт

Придбати шини в магазині можна було дуже нечасто, суто випадково, схема покупки також залежала від регіону. Так, в Україні найчастіше записувалися в магазині у спеціальний зошит – у чергу. Коли вона підходила, покупцеві телефонували з пропозицією завітати за гумою.

За європейськими мірками шини першого ”Запорожця” були завеликі – 13-дюймові. Але для економії простору у кузові модель В-67Б зробили вузькою

Всупереч стійким стереотипам, асортимент легкових шин за радянських часів був чималий. Півтори десятки шинних заводів (два з них в Україні) одночасно випускали більше 25 моделей, і це не враховуючи спеціальних серій для спортивних машин і урядових лімузинів.

Цікаво, що багато моделей шин за тих часів проєктували і випускали суто під конкретні моделі авто. Наприклад, були шини спеціально для горбатого “Запорожця” – стандартного для країни “13-го” діаметру, але вузькі (5,2 дюйми). Для фургонів “Москвич” випускалася шина М-100 з великим індексом навантаження, міцна навіть на вигляд. А “Волги” мали окрему шину для кожного покоління – ГАЗ-21, ГАЗ-24 і ГАЗ-3102. Причому для “державного автомобіля”, як називали “Волгу” бувалі водії, існували моделі не лише камерні і безкамерні, а й зимові. Власне, випускалася “Сніжинка” і в народному 13-му розмірі.

Цілих дві шини випускалося навіть не для окремої моделі “Москвича”, а для його “сільської” комплектації -21406 – вони мали “брудний” протектор, і саме завдяки їм монопривідна машина для села мала ліпшу прохідність, ніж звичайний седан АЗЛК-2140.

Шини М-177 для сільської модифікації “Москвич-21406” сьогодні назвали б M+S

Не дивно, що для повноцінних позашляховиків 4х4 випускали цілий перелік моделей гуми, серед яких ЛуАЗи і “Нива” мали суто персональні моделі. Особливо цінувалася покришка ИВ-167 для “Волинянки”, адже при невеликому посадковому діаметрі 13 дюймів вона мала справді “всюдихідний” протектор і міцні боковини.

Читайте також: Як обрати шини для електромобіля і гібрида

Але широкий асортимент в каталогах – ще не значить широкий вибір в магазинах. Виробництво тоді хронічно не встигало за попитом, і пересічний водій був радий будь-якій гумі, що могла налізти на його диски.

Де брали шини в СРСР

Громадяни, з одного боку, навчилися пристосовуватися. По-перше, практично ніхто не ділив шини 13-го розміру за моделями авто, вважалося, що будь-яка покришка такого діаметру годиться на масові “Жигулі”, “Москвичі” та “Запорожці”. Навіть великі і жорсткі до “дубовості” М-100, призначені для фургонів ІЖ та АЗЛК, примудрялися встановити на “Запорожці”, хоча б лише ззаду, де завеликі колеса не затирали б крила.

Шини М-100 (на фото) призначалися для універсалів та фургонів на базі “Москвича”. Нинішні ретромани шанують їх за вінтажну зовнішність

По-друге, мало хто з автомобілістів тих часів мав щорічний великий пробіг, подібний нашим сьогоднішнім цифрам. Більшість приватних машин тоді використовувалася як транспорт вихідного дня, для поїздок на дачу чи на відпочинок. Крім того, так само більшість “приватників” тоді не їздили узимку.

До того ж типові покришки аж до середини 1980-х були з діагональною конструкцією каркасу. Тобто мали міцну жорстку боковину, яка ніколи не страждала від пошкоджень – ті шини списували лише з причини зношеного протектору. Зазначимо, що на лисій, протертій до дірок гумі у повоєнний період вже не їздили – ДАІ слідкувала за цим під час техоглядів і просто на дорозі.

Тобто одного комплекту шин радянському автолюбителю вистачало надовго. Тому коли у 1980-му в країні з’явилися новомодні радіальні шини, вони довго не отримували належної шани: на відміну від діагональних попередників вони безнадійно травмувалися при ударах в ями та бордюри.

Для затребуваної на багатьох ринках “Ниви” навіть у радянські часи випускали дві моделі шин – позашляхові ВлИ-5 (на фото) та дорожні ВлИ-10

Нарешті, слово, відоме сьогодні лише водіям далекобійних фур – наварка. Покришку зі стертим протектором можна було здати на спеціальний пункт, звідки її відправляли на завод, де шині замінювали протектор. Такі колеса потім погано балансувалися, але багатьох водіїв це мало непокоїло – головне, що машина могла безпечно рухатися і виконувати свої функції.

Читате також: Які шини потрібні для старих автомобілів